Банасевич: зробили з "Десною" все, щоб вийти до УПЛ

Максим Банасевич відповів на запитання desna.football

Розмова з півзахисником “Десни” і чемпіоном України серед молодіжних команд Максимом Банасевичем. Привід для інтерв'ю на поверхні – нещодавно Максим повернувся з Тайваню, де в складі збірної України захищав честь країни на Всесвітній Універсіаді-2017.

Спортивний шлях

– Хтось у Вашій сім’ї займається, чи займався спортом?

– Моя сестра, вона старша за мене на 4 роки, 12 років займалася танцями на професійному рівні. Але зараз вже закінчила.

– Чому Ви обрали спортивний шлях?

– Мені було всього шість років, коли батько привів мене до футбольного клубу. Обирати самому в такому віці неможливо. Я з самого дитинства був дуже рухливий, як і всі хлопці весь свій вільний час проводив на вулиці з татом на шкільному стадіоні і, звичайно, завжди брав з собою м’яч. Пройшов час, і я зрозумів, що не можу без футболу, без емоцій які виникають на полі. Мені все це подобається, мабуть тому я тут.

– Ви – киянин. На ігри яких команд ходили в дитинстві, за кого вболівали?

– Так я – киянин, тому для мене в дитинстві існувала тільки одна команда “Динамо”. Потім, коли виступав за луганську “Зорю” вболівав, звичайно, за них, тому що це була моя команда і я прагнув грати за основу. Зараз стежу за іграми “Зорі”, але не більше. На даний час моє серце належить “Десні”.

– Як Ви опинилися в “Оболоні”?

– Я грав в дитячій школі в “Оболоні”. На той час команду тренував досвідчений Михайло Михайлович Лабузов. І вже з дитячої школи мене покликали в дубль, підписав з ними перший контракт. Встиг зіграти за дубль декілька ігор, але потім “Оболонь”, як команда Прем’єр-Ліги, розпалась і з’явився ФК “Оболонь-Бровар”. Кілька ігор я зіграв у другій лізі і надійшла пропозиція від луганської “Зорі”.

– Де Вас помітили скаути “Зорі”?

– Я не знаю. Мені зателефонував тренер дубля Володимир Богданович Микитин, запропонував приїхати на перегляд. Я був не проти, батьки також. Мені було всього 17 років, я хотів спробувати себе на більш високому рівні, ніж я грав в той час. До того ж був шанс потрапити в першу команду, перспектива.

– У складі “Зорі” Ви стали чемпіоном України серед молодіжних команд 2012/13 років. Розкажіть про цю перемогу. Як вдалося обійти київське “Динамо” і донецький “Шахтар”?

– Команда, яка склалась на той час в дублі “Зорі”, була дуже сильною. І в нас, як і в усіх командах, мета була одна – виграти чемпіонат. Десь зіграла майстерність, а десь було везіння. Ті команди, які приїжджали до Луганська, ми перегравали без варіантів. Дивитись наші ігри ходило дуже багато людей – це приємно. В Луганську люблять футбол. Грати на виїзді було складніше і фізично, і морально. Дома ми тренувались на штучному газоні, а на виїзді майже завжди грали на натуральному покритті. Було складно. До речі коли “Динамо” приїхало до нас на гру в його складі грали такі виконавці як Артем Мілевський, Олександр Алієв, Артем Кравець, Віталій Буяльський.

Гра в зоні АТО

– Чому не вийшло зіграти за «Зорю» у Прем’єр-Лізі?

– Мабуть, не вистачило фарту, футбольного нахабства або впевненості. На той час на моїй позиції грали Олександр Караваєв, Іван Петряк, Андрій Тотовицький. Тобто конкуренція була доволі високою. Хоча у мене був шанс. Я рік тренувався з першою командою. Дебютував у грі проти “Кременя” у Кубку України, в наступному році знову у Кубку був заявлений, в чемпіонаті двічі потрапляв в заявку, але на поле так і не вийшов. Не знаю, значить на тренуваннях чогось не вистачило, щоб отримати шанс у грі. В будь-якому випадку Юрій Миколайовичу Вернидубу було видніше, хто на той час найсильніший виконавець саме на моїй позиції.

– А взагалі Прем’єр-Ліга для Вас – це мрія?

– Звичайно. Ми з “Десною” зробили все, що від нас залежало, щоб вийти до Прем’єр-Ліги, але нас не пустили. Було прикро, була мрія, а зараз… Зараз керівництво клубу знову поставило завдання виграти чемпіонат Першої ліги. Звичайно, ми з хлопцями з команди дуже цього прагнемо, тому що для нас це головна мета. Ми вийшли у минулому році, хочемо повторити це і в цьому, а також довести всім, що ми гідні грати у Прем’єр-Лізі.

– У момент початку війни в 2014 році Ви були в Луганську. Як це було? Наскільки тоді відчувалася небезпека?

– Спочатку ми думали – це так, на раз-два і пройде. Але потім, коли з вікон свого будинку я побачив, що над містом літають військові літаки, по вулицях пересуваються танки, військова техніка, люди з автоматами ходять просто по місту, я почав замислюватися. Було лячно, коли просто під час тренування лунала стрілянина. Нам було років по 19, було складно. Уявіть собі стан моєї мами, коли я їй про це розказував. Але коли стало зовсім небезпечно і всі зрозуміли, що те що відбувається може розтягнутися надовго, керівництвом клубу було прийнято рішення перевезти всю команду до Запоріжжя.

– Ви багато грали за юнацькі збірні України. Який свій матч вважаєте найкращим?

– Я не можу виділити якусь конкретну гру. Це збірна України, інший рівень. Всі ігри запам’ятовуються

З “Десни” на Універсіаду

– У 2016 році Ви опинилися у «Десні». Чому обрали цей варіант?

– До мене підійшов Юрій Миколайович Вернидуб і сказав, що потрібно десь рік пограти в оренді, у команді Першої ліги, щоб адаптуватися до дорослого футболу. На той час у мене з’явився варіант з “Десною”. Мене запросили – я приїхав. Спочатку, влітку, не вийшло домовитися. А взимку я повернувся і Олександр Дмитрович Рябоконь мене взяв в команду. Потім рік оренди закінчився, я повернувся до “Зорі”, а там мені сказали, що тренер не бачить мене в складі команди і потрібно шукати новий клуб. Я вирішив знову повернутися до Чернігова. Мені подобається колектив, тренерський штаб і саме місто. Всі умови для тренувань у команді створені. Можна рости і розвиватися як футболісту.

– Взимку цього року Ви підписали повноцінний контракт з “Десною”. Коли його підписували, чи думали про потрапляння до Прем’єр-Ліги?

– Коли підписував контракт була мета просто виходити і грати у футбол. Вже потім команда набрала хід і почала вигравати і нам вже стало цікаво: що буде далі, якщо перемогти? Для мене особисто це був один з варіантів, щоб доказати і собі, і, може, якимось ще людям на що я здатний.

– Нещодавно Ви повернулися з Універсіади, яка пройшла у Тайвані. Чим найбільше здивувала ця країна?

– Так, мені, разом з іншими хлопцями, випала честь представляти нашу країну на Всесвітній Універсіаді у Тайвані. Мене дуже приголомшила масштабність відкриття Олімпіади. Важко уявити кількість людей яка було задіяна в цьому. Перше враження – там дуже спекотно. Зовсім інший клімат, підвищена вологість. Виходиш на вулицю і як у сауні. В нас були дні вільні від ігор і ми мали можливість прогулятись містом. Це країна з абсолютно іншою культурою. Вразили люди – вони постійно усміхаються, доброзичливість це їх гасло. Був такий момент: ми просто на вулиці запитали у людей як пройти до будівлі, яка нам була потрібна. І, уявіть собі, що нам не просто розказали куди йти, а провели до самої будівлі, хоча йти було хвилин 15.

– Найбільшу поразку: 0:5 ви зазнали від збірної Південної Кореї. Це якась супер-команда?

– Ми готувалися, налаштовувалися і виходили на гру як зазвичай. Але… щось пішло не так. Після гри ми дізналися, що це була молодіжна збірна Південної Кореї: хлопці, які давно вже разом грають, тренуються. В нас же було зовсім мало часу на підготовку до Універсіади. Може бути це і зіграло свою роль. Але це все відмовки…

– Яка команда, проти якої грали, сподобалася найбільше?

– Корея, напевно. Вони були мобільні, технічні. Вони давно грають разом, давно награють схеми гри. А взагалі з усіма командами було цікаво грати: з Аргентиною, Мексикою, Італією. Це зовсім інший рівень. За Італію грав футболіст міланського “Інтера” (права на півзахисника “Пізи” Лориса Зонту належать міланцям, – прим.). Уявіть собі: де ще я можу зіграти проти хлопця з “Інтера”? Це фантастика.

– Ви говорили, що їхали до Тайваню за медалями. Чому не вийшло?

– Так, їхали за перемогою і медалями. Була мета, було завдання тренерського штабу. Але у 1/4 фіналу ми потрапили на Мексику і пропустили необов’язковий гол буквально на 2-3-й хвилині. Десь не пощастило у цьому плані. Ми почали відіграватися, бігти уперед і, мабуть, перестаралися – у кінці пропустили другий м’яч. А якби не пропустили у дебюті, можливо, все було б по-іншому…
Бона

– Розкажіть про навчання: на кого вчитеся, й наскільки важко поєднувати навчання та гру у професійному клубі?

– Я вчуся в Національному університеті фізичного виховання і спорту України. Зараз, у вересні, здав іспити для вступу в магістратуру на кафедру “Менеджменту та маркетингу” . До речі, хотів подякувати Олександру Дмитровичу за те, що він пішов мені назустріч і відпустив мене для здачі іспитів. Вчитися не складно – я на заочному навчанні, у мене дві сесії на рік.

– Наскільки важливо професіональному футболісту мати вищу освіту?

– Я думаю що це один з найважливіших аспектів у житті. Футбол не вічний. У житті наступає момент, коли футбол закінчується, ти вішаєш бутси на цвях, і доводиться вирішувати, чим займатися далі. Якщо у тебе є вища освіта, у тебе більше можливостей для вирішення цих питань.

– Номінально Тайвань належить до Китаю. Про чемпіонат Китайської народної республіки в останні роки багато говорять. Там грають Жервіньо, Лавессі… Якби у вас була пропозиція від китайських клубів – поїхали б?

–  Не знаю. Про це ніколи не думав. Якщо була б конкретна пропозиція – розглянув. А так складно сказати.

– Наскільки складно було повернутися з Універсіади і в плані акліматизації, і в плані того, що з великого спортивного фестивалю повернулися в будні Першої ліги?

– В принципі, я повернувся додому. Як раз після повернення, проблем з акліматизацією не було. Вони були, коли ми прилетіли у Тайвань. А тут рідна сім’я, команда. Всіх був радий бачити. Всім було цікаво як я з’їздив, було багато запитань. Різниця в часі між Україною і Тайванем: 5 годин. До сих пір іноді лягаю пізно, встаю рано, або навпаки. А з приводу чемпіонату не скажу, що там рівень був слабкіший, а тут сильніший. І там і тут грають висококласні гравці. Просто там був міжнародний рівень, інша організація ігор. А повертатись додому завжди приємно.

– Що Вам дала Універсіада, як футболісту?

– Для мене – це великий досвід ігор на міжнародній арені. Не кожен день граєш з Аргентиною, Мексикою. Є можливість порівняти себе з рівнем гравців з інших країн. До речі Анатолій Іванович Бузник був тренером, який викликав мене в мою першу збірну України. І я вдячний йому за довіру і за цей виклик на Універсіаду.

– У Вас є у футболі друг?

– Я спілкуюся з багатьма футболістами, але найбільше часу проводжу, напевно, з Денисом Фаворовим. Ми на виїздах разом в одній кімнаті, на зборах разом.

– У футболістів часто бувають прізвиська. У Вас воно є?

– Хто як називає. Хтось Бана, хтось – Бона, хтось просто – Макс. Нічого образливого немає. Все нормально.

– Які у Вас плани на сезон?

– Мені б дуже хотілося якомога частіше виходити на поле і доводити тренеру що я здатен на більше. А також, звичайно, допомогти команді домогтися поставленої мети.

– Ви не перший рік у Чернігові і, напевно, знаєте, що в місті дві професійні футбольні команди. Крім “Десни” це жіноча “Легенда-ШВСМ”. Ходили на матчі жіночої Вищої ліги?

– Ні, я не знав про “Легенду”. Якщо буде можливість і компанія – я із задоволенням піду подивитися як вони грають.

 

Фото: desna.football

Прес-служба ПФЛ за матеріалами офіційного сайту ФК "Десна"