Роман Локтіонов: "Інгулець" - це велика футбольна родина

Півзахисник "Інгульця" Роман Локтіонов - зірковий новачок клубу

Фото: fc-ap.com.ua

Одним з найсвіжіших кадрових підсилень «Інгульця» став вихованець олександрійської футбольної школи, ще донедавна нападник гродненського «Нємана» (Бєларусь) Роман Локтіонов. Взагалі у футбольній біографії Романа було немало яскравих пам’ятних сторінок.

Однією з таких, зокрема, стало здобуття Кубка України у 2009 році, коли в складі полтавської «Ворскли» у фінальному поєдинку полтавчани здолали не кого-небудь, а сам донецький «Шахтар». Щоправда, Локтіонов тоді вийшов на заміну вже наприкінці поєдинку, однак своїми упевненими діями допоміг команді утримати переможний результат – 1:0. А ще в переліку клубів, за які довелося пограти Романові, значилися кременчуцький «Кремінь», алчевська «Сталь», рідна «Олександрія». Та найбільш пам’ятним і продуктивним для Локтіонова як футболіста, став виступ за кропивницьку «Зірку», до якої він прийшов у 2015 році, а вже у 2016 виграв чемпіонат Першої ліги, завоювавши право виступити в Прем’єр-лізі.

Клубній прес-службі форвард розповів про цей період, а також про те як складалася його подальша футбольна доля.

- Романе, правда, що період 2015-2016 років був для вас одним із найцікавіших у футбольній біографії?

- Саме так. Цей цікавий і продуктивний період був нерозривно пов'язаний з перебуванням на тренерському містку команди Сергія Лавриненка – чудового тренера, гарного мотиватора, глибоко порядної і інтелігентної людини. З ним ми пов’язували й подальші наші кроки в Прем’єр-лізі. Однак уже після четвертого туру керівництво клубу вирішило запросити на тренерський місток «Зірки» іноземного спеціаліста, ігрова концепція якого передбачала вже інший підбір виконавців. Розуміючи, що сидіння на лаві запасних ігрових кондицій не додає, багато хто з нас, гравців чемпіонського першолігового складу, стали шукати якісь інші варіанти продовження кар’єри.

- Саме тому Ви опинилися в «Нємані»?

- Так. Були варіанти залишитися й в Україні, але для себе вирішив, що якщо вже не складається з «Зіркою», слід докорінно змінити обстановку. Зокрема, спробувати свої сили в закордонному чемпіонаті, тим більше, що «Нєман» усе ж – команда Вищої Білоруської ліги.

- Як там склалося?

- Спочатку – чудово! Мені швидко вдалося налагодити добрі стосунки з партнерами – як на футбольному полі, так і поза ним, став досить багато забивати – спочатку в товариських іграх, а потім, з початком ігор чемпіонату Білорусі, і в офіційних поєдинках. Зокрема, по м’ячу забив у ворота «Слуцька», «Вітебська» та могилівського «Дніпра». А далі в моїй грі стався тимчасовий спад (що, власне, нерідко трапляється з кожним футболістом), і я перестав потрапляти в основу. Гра ж за дубль була не тим стимулом, заради якого слід було їхати за кордон.

- Саме тому ви вирішили прийняти пропозицію «Інгульця»?

- І тому також. Але не тільки. Річ у тім, що ми не поривали зв’язку з Сергієм Дмитровичем, і ще тоді, коли він став до керма «Інгульця», мені подумалося: добре б, якби ще якось випала можливість пограти під його орудою. Тож йому як говориться, й умовляти мене довго не довелося. Разом з тим, вдячний і керівництву «Нємана», що пішли назустріч, не стали тримати до закінчення терміну дії контракту, який припинили за взаємною згодою.

- Тож образи на «сябрів» не тримаєте?

- В жодному разі – ні. Нас із Русланом Зубковим (ще один екс-гравець «Зірки», запрошений до «Нємана») дуже тепло прийняли, у нас збереглися добрі стосунки як з офіційними представниками клубу, так і з партнерами та уболівальниками. А те, що перестав потрапляти до основи… Що зробиш – це професіональний спорт, дуже конкурентна сфера людської діяльності. Значить, на той момент з’явилися ті, хто зміг діяти переконливіше, результативніше. А для мене це стало додатковим стимулом до ще більшої самовіддачі на тренуваннях, до самовдосконалення.

- Якщо порівняти два футбольних чемпіонати – український та білоруський, який, на вашу думку, є сильнішим?

- Знаєте, вони багато в чому схожі. В Білорусі, подібно до того, як у нас поза конкуренцією з року в рік залишаються «Шахтар» та «Динамо», є свої безперечні фаворити – мінське «Динамо» та солегірський «Шахтар», а ще, віднедавна, добре знайомий українським уболівальникам «БАТЕ». Решта ж клубів за класом, за рівнем організації гри помітно поступаються цій трійці. Однак, якщо спробувати вивести такий собі опосередкований показник, то рівень українського чемпіонату, на мій погляд, все ж трохи вищий.

Скажімо, якщо умовно взяти три останніх клуби української Прем’єр-ліги та п’ять перших клубів Першої ліги, то в чемпіонаті Білоруської вищої ліги вони змогли б виступати цілком достойно, й, гадаю, не пасли б задніх. Це не значить, що в Білорусі менше уваги приділяють футболу, просто українська футбольна школа має більш давні, більш глибокі традиції, які, безумовно, позначаються на загальному рівні команд.

- Що ж, давайте поговоримо про новий клуб. Як вам у Петровому?

- В «Інгульці» я себе почуваю чудово. Хоча значну частину своїх нових одноклубників новими партнерами назвати не можу, адже з тими ж Геннадієм Ганєвим, Владом Лупашком, Сашком Акименком ми свого часу разом пролили на тренуваннях не один літр поту, разом переживали гіркоту невдач, і радість перемог. І останніх у нас ставало все більше й більше. А ось днями до нас доєднався ще й Сашко Кучеренко. Словом, в «Інгульці» у мене таке відчуття, що я після довгої подорожі повернувся в рідну, дуже близьку родину.

Фото: fc-ap.com.ua

Хоча в команді, яку очолив Сергій Дмитрович, по-іншому й бути не могло, адже в тій же «Зірці» свого часу у нас був такий теплий, дружній і щирий мікроклімат, значною мірою саме завдяки тренерові .Тоді футбол сприймався не просто як важка праця (а що це саме так, гадаю, ніхто сьогодні вже не має сумніву), а як спільна справа, успішне виконання якої приносить неабияке задоволення. Погодьтеся, це чудово, коли робота, якою б важкою вона не була, приносить задоволення і очікуваний результат.

А крім того, в «Інгульці», завдяки його президентові Олександру Григоровичу Поврознюку, закладається серйозна матеріальна база для створення справді потужного і авторитетного футбольного клубу. Тож кожен із нас має підстави тішитися, що теж стає причетним до цього процесу, до появи такого клубу, такої команди.

- Зрозуміло, що мрієте разом з «Інгульцем» знову виграти путівку до Прем’єр-ліги?

- Ну як не мріяти?..  Мрію, звичайно. Як говориться, поганий той солдат, що не мріє стати генералом. Але не знаю, чи вдасться нам пройти цей шлях уже в цьому чемпіонаті, та й не переконаний, що це необхідно саме зараз. Гадаю, що нам потрібен ще певний час, щоб стати не просто сильною командою, а «командою» в усіх можливих значеннях і відтінках цього слова.

Щоб наша перевага над суперниками-опонентами ні в кого жодних сумнівів не викликала. А значить  нам слід ще багато й наполегливо працювати. Втім, ми обов’язково пройдемо цей шлях, в цьому я майже не сумніваюся, адже усе для цього є.

- Які твої ідеальні орієнтири в світовому футболі?

- Знаєте, улюблений клуб, напевне, не назву, адже у різні періоди подобалися різні команди. І це, гадаю, є цілком об’єктивною оцінкою. Скажімо, колись у 80-х -90-х роках на весь світ потужно гримів італійський «Мілан». У тій команді були: що не гравець – то ікона! А де зараз «Мілан»? Навіть на рівні італійської Серії А він вже давно не є гідним  конкурентом ні «Ювентусу», ні навіть «Наполі» з «Ромою».

Хоча, можливо, добрі часи для цього клубу зі славною історією ще повернуться. Водночас, серед гравців свого кумира назву охоче: ним якраз є і, напевне, назавжди залишиться колишній форвард цього самого «Мілана», а ще - київського «Динамо» та збірної України Андрій Шевченко. «Челсі» умисно не називаю, адже цей лондонський клуб, гадаю, був просто трагічною помилкою в його футбольній біографії. Хоча як знати – можливо, саме лондонський період збагатив його тим неоціненним досвідом, який йому стане в нагоді вже на тренерській роботі.

Фото: fc-ap.com.ua

Для нас же Андрій став своєрідним маркером того, що найкращими футболістами світу не обов’язково мають ставати лише бразильці з аргентинцями, іспанці з італійцями чи німці з голландцями. Як бачимо, шлях до найвищого футбольного Олімпу можна розпочати й на цих ось стадіонах, на яких ми сьогодні граємо. Тож хіба це не стимул для молоді, не яскравий приклад того, що талант, помножений на наполегливу працю, дозволить стягнути найбільших футбольних вершин? І, можливо, саме завдяки такому прикладу у нас з’являтимуться й інші футбольні «зірочки»…

Прес-служба ПФЛ за матеіралами fc-ap.com.ua