Анатолій Бокатий: «…Ставлення людей до футболу змінилося».
Анатолій Васильович Бокатий народився 11 листопада 1945 року на Полтавщині, у селі Озера кобеляцького району. Працював з командами «Текстильник» Іваново, «Полісся» Житомир, «Приладист» Мукачеве; начальник команди «Динамо – 2» Київ.
В Олександрії працював з командою в 1991 році. Під його керівництвом футболісти «Поліграфтехніки» (з урахуванням фінального турніру в Маріуполі) провели 33 матчі: 25 перемог, 3 нічиї, 5 поразок. Різниця м’ячів 60-18 = +42 на користь олександрійців . Найвище досягнення – переможець групового турніру та бронзовий призер Першості України серед аматорів.
Представники редакції «Дайджесту ПФЛ» зустрілися з паном Бокатим під час святкування 20-річчя ПФК «Олександрія» та отримали нагоду поспілкуватися з першим тренером команди «Поліграфтехніка», яка з роками стала називатися ПФК «Олександрія».
Анатолію Васильовичу, Ви були першим тренером ПФК «Олександрія», на той час – команди «Поліграфтехніка». Розкажіть, будь-ласка, з чого починали свою роботу?
Відверто кажучи, якщо порівняти те, що я побачив сьогодні, а тут я не був порядку років вісімнадцяти, з тим, що було за часів моєї роботи в клубі, то я просто шокований змінами, що відбулися за цей період. Це й інфраструктура, й чудові умови, в яких працюють та тренуються футболісти. Безперечно, я їм по-доброму заздрю. Ті умови, в яких працював я, неможливо порівняти із сучасними – це небо й земля. Коли я отримав пропозицію працювати в Олександрії, я дуже довго вагався.
Що стало вирішальним фактором на користь цієї команди?
Коли я побачив президента клубу «Поліграфтехніка» Миколу Лавренка, його бажання дати місту футбол та його палаючі очі, я погодився, не зважаючи на повню відсутність будь-яких інфраструктурних умов для роботи. Він на ті часи був новачком справи, у якій зараз – професіонал. Під час тодішньої нашої зустрічі я почав ставити йому запитання, відповіді на які терміново потрібно було давати, якщо ми ставили за мету створити професіональний футбольний клуб.
Що саме потребувало нагального вирішення?
Виокремити щось важко: це був цілий комплекс питань, починаючи з комплектації складу та завершуючи побутовими умовами. І що цікаво – за жодним питанням з боку Миколи Лавренка не було відповіді «ні». Якщо говорити про мою роботу в цьому клубі з професіональної точки зору, я маю на увазі навчально-тренувальний процес, то я був вражений тим низьким рівнем тієї команди. І на першому тренуванні, та й подальших заняттях – приблизно два тижні – я давав хлопцям м’яча та, працюючи в парах, вони передавали його один одному та зупиняли. Це були молоді хлопці з бажанням грати в футбол, і того року, незважаючи на такий низький рівень професійної підготовки, ми спромоглися виконати поставлене керівництвом завдання підвищення в класі. Зусилля президента клубу щодо покращення умов роботи та мої з навчально-тренувального процесу не були марними.
Багаточасові тренування проходили кожного дня…
Безумовно. Ми починали з нуля, тому тренування проходили два, а то й три рази на день.
Ви підтримуєте стосунки з тими футболістами, з якими тоді працювали?
Якщо чесно, то ні – вдається побачитися тільки під час таких зустрічей, як сьогодні. Я пішов з професіонального футболу, маю свою справу, що певною мірою стосується футболу. Але ж, звичайно спілкуюся з багатьма тренерами, футболістами, керівниками клубів. Це й Роман Покора, й Олександр Іщенко, Юрій Коваль – завдяки атмосфері, що створена в клубі завдяки Миколі Лавренку.
Що змінилося в українському футболі, починаючи з того часу, коли Ви стали біля керма команди?
На жаль, футбол повністю став повністю комерційним та перетворився на бізнес. Зрозуміло, що життя змінилося. Разом з цим, змінилося й ставлення людей до футболу – стало більш професіональним. Це пов’язано зі зміною поколінь, життєвих цінностей та менталітету. Але життя продовжується і разом з ним і футбол набуває нового окрасу та привабливості.
