Федорчуку – 60! Тренер, експерт і один із найтитулованіших у Другій лізі

Преса і вболівальники дуже люблять Олега Федорчука. На всі футбольні (а тепер – і не тільки) теми саме до Федорчука мчать за коментарем, і він не відмовляє, схоже, нікому. Якщо судити по цитованості, це один з найактивніших експертів українського футболу: кількість публікацій з інтерв'ю та коментарями Олега Вікторовича Google оцінює більш ніж у 9 тисяч на сьогоднішній день.

А хто ж насправді, цей фахівець? Спробуємо уявити портрет сьогоднішнього ювіляра, що святкує 60-річчя головного тренера Таврії Олега Федорчука, за допомогою основних фактів біографії та добірки цитат від самого найбільш цитованого фахівця Другої ліги. Правила життя Федорчука – його ж словами.

Олег Федорчук народився 10 лютого 1961 року в місті Коростень Житомирської області. Змалечку займався різними видами спорту, але через відсутність секції в його мікрорайоні в організований футбол потрапив досить пізно. Тим не менш, подавав надії – з високим зростом, бійцівськими якостями та гарною стрибучістю вважався перспективним форвардом. І все ж пробився в спорті.

• Своїми словами:

– Мені в футболі дуже пощастило. Уявіть собі, в дитинстві у мене в ДЮСШ в Коростені не було секції футболу. Я був дуже спортивним, ходив на заняття з різних видів, але в футбол грав тільки за шкільну команду. Так, я був капітаном у збірній своєї школи, але в ті часи вважалося – якщо пізно потрапив в футбол, це все. А я зумів здобути вищу освіту в Інституті фізкультури (футболіст на «стаціонарі» – всі дивувалися), став футболістом рівня команд майстрів, тренував різні команди - від дитячих до дорослих. Насправді, я рідкісний везунчик. Все життя займаюся улюбленою справою і домігся того, що, здавалося б, ніяк не міг би домогтися людина при моїх вихідних даних.

Він міг би, як ровесники, грати на місцевому рівні, поєднуючи футбол з основною роботою. Але вже в юному віці Федорчук визначив для себе, що його цікавить саме тренерська робота. З цією метою інтуїтивно обрав саме таку спеціалізацію: вступив на стаціонар Інституту фізкультури, ще студентом почав отримувати завдання по підрахунку ТТД під час міжнародних матчів. Це було «бойове хрещення» майбутнього тренера.

• Своїми словами:

– Я вчився і одночасно грав за університетську команду. Мабуть, там мене і помітили – пішли пропозиції пограти за одну команду, за іншу... У Києві та навколо нього було безліч колективів фізкультури - заводських, радгоспних, галузевих. Ось і вийшло, що я, студент, отримував на рівні з батьками - заслуженими людьми, виробничниками. У мене було стипендії і відрядних за гру в футбол близько 120 карбованців на місяць - і у них плюс / мінус стільки ж.

Пропозиції пограти були, але я відмовлявся, бо хотів отримати освіту на очному відділенні. Навіть Юхим Григорович Школьников, легендарний тренер «Десни», при всьому курсі запрошував мене в свою команду, обіцяв без проблем перевести в місцевий вуз, посприяти з житлом і звільненням від армії. Але я відповів, що хочу бути тренером і отримати хорошу фахову освіту. Друзі та однокурсники не могли зрозуміти, чому я такий шанс змарнував. Вже пізніше до мене підійшов колишній гравець «Динамо» і «Зеніту», заслужений тренер Віктор Степанович Жилін. Запросив до себе додому, пригостив пельменями. І запропонував поповнити його команду без відриву від навчання. Так я і почав грати у нього – спочатку в бородянському «Машинобудівнику», потім і в черкаському «Дніпрі» (це вже команда майстрів).

Виступи Федорчука за ці команди не залишив поза увагою легендарний Володимир Мунтян і запросив молодого футболіста в київський СКА. От тільки невдовзі видатний динамівець залишив посаду старшого тренера, і Олег залишився в розпорядженні армії. Замість Спортивного клубу армії його відправили служити в Польщу – в справжні танкові війська. І лише спортивний гарт допоміг йому пробитися в спортроту – за час служби Федорчук брав участь у всіх можливих змаганнях з легкої атлетики, ігрових видів. Виконав усі нормативи, зібрав велику колекцію нагород. А головне – отримав шанс грати за збірну команду Групи військ у Польщі в футбол. Брав участь у всесоюзних армійських змаганнях, де розкрилися такі футболісти, як Лужний, Хідіятуллін, Гарячев і багато інших. А паралельно грав із місцеві, польські, аматорські команди, познайомившись із життям за кордоном.

Коли армійська служба закінчилася, Федорчук повернувся в український футбол. Був варіант із «Металургом», куди кликав сам Жиздик, але запорізький клуб запросив Башкірова, так що Олег перейшов у «Суднобудівник» (Миколаїв). Йому пощастило з тренерами, що не команда – то справжня школа для того, хто цікавиться цією професією. Окрім Жиліна, це ще Геннадій Лисенчук і Іван Балан у Миколаєві, Віталій Кварцяний – у «Волині» (Луцьк), Володимир Онищенко – в «Динамо» (Біла Церква), Іштван Секеч – у «Темпі» (Шепетівка). З волинянами Федорчук виграв т.зв. «першість УРСР» – тобто шосту (українську) зону Другої союзної ліги, із шепетівцями – Кубок УРСР, останній його розіграш.

• Своїми словами:

– В останні роки виступів я вже визначився з роботою, якою хочу займатися. Міг ще пограти, були запрошення, але мотивації не вистачало. Якось наша команда поїхала на виїзд, здається, в Кривий Ріг. Зіграли, а тоді була така постанова, що автобусами не можна вночі їздити, щоб не наражатися на аварійні ситуації. І от ми відіграли, сидимо в готелі, щоб вранці вирушити назад. І «накрило» мене відчуття – набридло! Навіщо мені, забезпеченому та сформованому чоловіку, далі грати? Взяв бутси й викинув у вікно. Пропонували залишитися, продовжувати грати, але мені вже було нецікаво.

В 30-річному віці Федорчук почав тренерську роботу. Працював із юнаками в новоствореному футбольному клубі «Булат» (Київ) – одній із перших приватних футбольних академій. Вони їздили на міжнародні турніри, успішно грали в міських змаганнях, у підсумку виховали чимало здібних гравців. А Олег Вікторович отримав запрошення в ДЮСШ «Динамо» (Київ), з команди його вікової категорії вийшла низка футболістів для клубів Вищої ліги, деякі досягнули рівня збірних.

А в кінці 90-х Олег Федорчук став до роботи в київській «Оболоні-ППО». Це був унікальний період: деякий час молодий тренер віку Нагельсманна поєднував роботу в першій і другій клубній команді. Очолювана ним «Оболонь» виступала в Першій лізі, а «Оболонь-2» здивувала Другу лігу, завоювавши срібні медалі Групи «Б» з 1-очковим відставанням від бориспільського «Борисфена», який ішов шляхом у елітний футбол. У складі юніорської збірної України під керівництвом Крощенка, яка стала віце-чемпіоном Європи 2000 року, було відразу кілька підопічних Федорчука – Федір Прохоров, Дмитро Кондратович і Володимир Бондаренко (нинішній наставник «Діназа», найкращий тренер Другої ліги 2020 року).

В 2001 році розпочався новий, один із найуспішніших етапів у кар’єрі тренера Федорчука. Разом із власниками та засновниками клубу він стояв біля витоків «Нафком-Академії» – одного із самобутніх клубів столичної області. Базуючись спершу в Ірпені, а потім – у Броварах, приміський колектив збирав низку молодих футболістів, збірників, вихованців потужних шкіл. Клуб активно брав участь у міжнародних трансферах. Це звідси, з Другої ліги, у італійську «Сьєну» було запрошено воротаря Козаченка. А сам «Нафком» придбав у менхенгладбахської «Борусії» одного з найперспективніших вітчизняних форвардів свого віку Левченка. «Нафком-Академія» під керівництвом Олега Вікторовича спершу виграла срібні медалі Групи «Б» Другої ліги, потім – золоті. Нижчолігівці вибивали з кубка представників Вищої ліги.

• Своїми словами:

– Коли Кравчук-молодший і Нечипоренко задумали створити футбольний клуб, залишалося кілька тижнів до старту чемпіонату, не було жодного гравця і навіть назви клубу. Це я, заповнюючи в ПФЛ документи, сам записав «Нафком-Академія» – вони взагалі думали команду «Апельсин» називати, і я тільки тепер зрозумів, наскільки свіжим і креативним було б таке рішення. Я швидко перегортав свої записи, як дитячого тренера, пригадав усі забуті імена перспективних, але нереалізованих гравців. Бюджет нашого клубу був одним із найменших – всього 154 тисячі доларів на сезон, і ми ще й не всі кошти використали. Але ми, по-перше, все платили вчасно, премії видавали вже після матчу, по-друге, надавали гравцям службові легковики, по-третє – відкривали для них перспективи, і багатьох, кого ми купували за невеликі гроші, потім вигідно продавали в Вищу лігу, навіть за кордон.

Своєю роботою Федорчук привернув увагу клубів Вищої ліги. Серед кількох варіантів вибрав «Таврію» – яка, хоч і знаходилася в складному турнірному становищі, але мала серйозні спортивні перспективи. У змагальному плані це був дуже цікавий досвід: вдалося обіграти «Шахтар» із Луческу, відібрати очки в багатьох сильних суперників. Саме в «Таврії» зрілий відрізок своєї кар’єри провели такі імениті майстри, як Головко, Рева та Чижевський. Федорчук розкрив низку молодих гравців, як Гоменюк, Ковпак, Корнєв, Козоріз. На новий рівень майстерності вийшли Едмар і Жуніор. Прийнявши команду в Заяєва, молодий спеціаліст залишив її для іншого «титана» тренерського цеху – Фоменка.

Подальша робота Олега Вікторовича нерозривно пов’язана з Першою та Другою лігами. Він очолював «Кримтеплицю» (Молодіжне), «Княжу» (Щасливе), знову «Нафком» (Бровари), «Ниву» (Вінниця), МФК «Миколаїв», ФК «Полтава», «Енергію» (Нова Каховка). Під керівництвом Федорчука розкрилися й перейшли в клуби вищих дивізіонів такі гравці, як Федір Прохоров, Віктор Мельник, Валерій Іващенко, Володимир Бондаренко, В'ячеслав Свидерський, Дмитро Козаченко, Сергій Левченко, Андрій Корнєв, Сергій Литовченко, Дмитро Немчанінов, Максим Старцев, Артем Старгородський, Володимир Остроушко, В'ячеслав Шарпар, Іван Козоріз, Володимир Гоменюк, Олександр Ковпак, Сергій Воронін, Вадим Бовтрук, Сергій Герасимець, Володимир Танчик, Дмитро Козьбан, Андрій Пилявський, Михайло Сергійчук, Денис Фаворов, Тарас Бондаренко, Дмитро Шастал і багато інших. Серед них – гравці збірних України аж до національної, призери молодіжних і юнацьких континентальних першостей, гравці клубів України, Німеччини, Італії, Польщі, Білорусі, Ізраїлю, країн Балтії.

Із вінницькою «Нивою» у 2010 році Олег Федорчук виграв Кубок Ліги ПФЛ, цю команду та «Нафком-Академію» підвищував у класі, загалом зібравши колекцію з однієї золотої та двох срібних медалей Другої ліги. Із нині працюючих у наших змаганнях фахівців він є одним із найбільш титулованих. Після п’ятирічної роботи в новокаховській «Енергії» Олег Вікторович повернувся в клуб, з яким колись працював у Вищій лізі. «Таврія» (Сімферополь) – серед лідерів Групи «Б» Другої ліги, і з приходом сьогоднішнього ювіляра в клубі пов’язують великі надії.

Адміністрація ПФЛ на чолі з президентом нашої організації О.В.Каденком приєднуються до вітань на адресу ювіляра з нагоди його 60-річчя!

Про інших іменинників читайте в нашій рубриці #цьогодня