Футбольна особистість. Ігор Тимченко, нападник ФК «Кремінь» Кременчуг. Частина 2.

Історія гравця, який обожнює футбол і ніколи не здається

Досвідчений нападник Ігор Тимченко встиг пограти в багатьох іменитих командах в Україні, серед яких «Металург» Донецьк, «Ворскла», «Чорноморець». Але, напевно, найкращий свій бомбардирський сезон він провів у складі кременчуцького «Кремня», з яким став другим бомбардиром чемпіонату, забивши 17 м’ячів у 25 матчах. Ігор Тимченко розповів pfl.ua про те як починав свій футбольний шлях, чому не вдалося заграти у «Локомотиві» та який гол є найбільш пам’ятним для нашого героя.

Пропонуємо вашій увазі другу частину інтерв’ю Ігоря Тимченка. Перша частина – за цим посиланням.

- У вас був тривалий досвід виступу за донецький «Металург», який мав досить сильний склад: Лазич, Макрідіс, Фернандеш, Мхітарян. На ваш погляд, чи могла та команда досягти більшого?

- Стосовно складу того «Металургу», то він дійсно був чудовим. Звісно та команда мала б досягти набагато більшого. Чого вартий тільки фінал Кубку України, в якому ми поступилися «Таврії». Але, на жаль, та команда так нічого і не виграла.

- З ким із гравців досі спілкуєтесь?

- Не скажу що з кимось тримаю тісні стосунки, але коли когось зустрічаю, то нам завжди є про що поговорити.

- Вам пощастило пограти в улюбленій команді дитинства. Чому не вийшло повною мірою розкритися у «Ворсклі»?

- Так, я народився в Полтаві. Це моє рідне і улюблене місто! У дитинстві я ходив на футбол і вболівав за «Ворсклу», і звичайно ж я мріяв за неї грати. І так сталося, що моя мрія здійснилася. Я на рік перейшов у оренду до цього клубу з «Металургу». І як би парадоксально це не звучало, цей період став одним із найгірших в моїй кар'єрі.

Тоді «Ворсклу» тренував Микола Павлов, дуже своєрідний тренер. Команда тільки-но виграла Кубок України. Як часто говорив сам Павлов, це сталося завдяки Василю Сачку, який забив два голи у півфіналі «Металісту», і вирішальний гол у фіналі «Шахтарю». Павлов дуже поважав його і напевно був йому за це дуже вдячний, навіть коли той був не в кращій формі, він все одно грав. Напевно це було заслужено.

Треба віддати належне і самому Сачку, він був дуже непоганим нападником, який ніколи себе не щадив, і віддавав всі сили на полі. Що ж стосується мене, я відразу потрапив на зимові збори. Сказати що в «Ворсклі» були важкі тренування, це нічого не сказати. Навантаження були просто шаленими. Я, зчепивши зуби все терпів, намагаючись проявити себе, не пропустивши жодного дня зимових зборів. Все виконував на рівні, всі тести і нормативи. Але часто ловив себе на думці, навіщо потрібні ці перегони без м'яча, ми ж футболісти, а не легкоатлети.

Бігати для мене ніколи не було проблемою, я досить витривалий, адже пройшовши підготовку Костова, Каанена, Ковальця, Ященка я не розумів, чому футболісти повинні бігти щодня Царську стежку 7 км на божевільній швидкості, і чекав, коли нам вже дадуть м'яча. Але такі у Павлова методи роботи, і вони йому приносили результат. Найстрашнішими були навіть не важкі тренування. Протягом сезону вони вже стало легше. Шаленими були вимоги Павлова до власної ваги.

- Але ж у футболістів з цим не має бути проблем через постійні навантаження…

- Складно сказати, за якою формулою виводилися цифри, але мені встановлювали «-4 кг» від моєї ігрової ваги. Зважування було щодня перед вечірнім тренуванням, штраф за кожні зайві 100 грамів - 100 доларів. Щоб тримати таку вагу мені доводилося їсти тільки трохи ввечері на базі після тренування, і до наступного тренування. Майже добу, я нічого не їв. За той час я страшенно схуд, і, звичайно ж, особливо сил тренуватися не було. Не було сили в ногах, нічого.

Не знаю чому, але Павлову я так і не підійшов. Свого шансу в Полтаві так і не отримав, навіть, коли регулярно забивав за дубль. Тут я Миколу Петровича так і не зрозумів, адже мені здається кожен футболіст заслуговує хоча б на один шанс, а я в основному складі не зіграв навіть повного тайму. Уявіть, наскільки важко це переносити в рідному місті, коли всі твої друзі і знайомі ходять на футбол, і постійно запитують тебе, чому ти не граєш! А мені не було що відповісти. І ще більшим моїм здивуванням було те, що Павлов після закінчення річної оренди запропонував ще залишитися в Полтаві. Навіщо сидіти на заміні? Отримувати гроші, а не заробляти? Я завжди хотів грати у футбол, а не дивитися на нього з боку. У мене не було бажання залишатися. І я пішов.

- Чому не склалося у «Чорноморці»? Ви зіграли лише шість матчів у складі..

- Я так і не зміг на сто відсотків відновитися після травми, втратив швидкість. Тому після відновлення мені довелося починати все з початку і моя кар'єра за великим рахунком пішла під укіс. Був змушений змінювати клуби і тут були різні причини.

Немає сенсу про них зараз говорити. Пощастило опинитися в «Чорноморці» Романа Григорчука. Дуже сильний тренер і дуже складна людина. Дуже цікаві і інтенсивні тренування, але в той же час, постійний психологічний тиск від нього. Нічого не можу сказати, він давав мені кілька шансів себе проявити, а я ними не скористався. В цьому тільки моя провина, м'яч як зачарований не летів у ворота, але в той же час, кожну хвилину на полі я відчував, що не маю права на помилку. А якщо ти боїшся помилитися, ти обов'язково це зробиш. Напевно, в цьому і була причина.

Я просто така людина, коли відчуваю, що мені довіряють - це окрилює, а якщо навпаки, то почуваюся більш скутим. Після короткого терміну в Одесі довелося залишити команду. Але, чесно кажучи, я швидко забув про «Чорноморець», адже вже незабаром опинився в «Оболоні», яку тренував Сергій Ковалець. І це був ще один прекрасний момент моєї кар'єри.

- Один із ваших попередніх клубів «Гірник» з Кривого Рогу нещодавно зник з футбольної мапи України. Як відреагували на цю новину?

- На жаль, «Гірник» далеко не єдиний клуб, за який я грав і який зараз змушений грати на аматорському рівні. Алчевська «Сталь», донецький «Металург», «Титан» Армянськ, «Кримтеплиця»... Найбільше мені шкода донецький «Металург». Команда такого рівня не повинна йти безслідно. Що я можу сказати? Це все дуже сумно.

Зикають хороші команди, знижується загальний рівень чемпіонату. І в результаті ми повністю провалюємо Чемпіонат Європи. Напевно, потрібно вже щось змінювати в нашій країні, і перестати думати тільки про себе, а трохи подумати і про майбутнє, що залишиться після нас. Тому, що такими темпами розвитку футболу в Україні ми скоро під час жеребкування будемо в одному кошику з Ліхтенштейном. Я звичайно перебільшую, але, на жаль, все до цього йде. Та попри все хочеться вірити в краще. І сподіватися на те, що все колись налагодиться. І наш футбол радуватиме і вболівальників, і самих футболістів.

- Зараз, у «Кремні» ви у найдосвідченіший. Як почуваєтеся серед молоді?

- Чесно кажучи, мені навіть не віриться. Тільки-но згадував про свого першого тренера, а ви мене вже запитуєте з точки зору найдосвідченішого. Як швидко летить час! Напевно в цьому і полягає роль досвідчених футболістів, донести до молодих хлопців, щоб вони цінували кожну хвилину своєї футбольної кар'єри, кожне тренування, кожну гру. І своїми порадами допомогти їм стати краще.

- Як оцінюєте минулий сезон?

- Зрозуміло, для нашої команди вийшов неоднозначним і, напевно, не можна його вважати вдалим. Особливо після того, як ми дізналися, що до першої ліги виходить команда з шостого місця, від якої ми відстали лише на три очки. У не найкращому виступі нашої команди є багато причин. Минулого літа зібралася майже нова команда, багато молодих хлопців, потрібен був час, щоб зігратися. Гарні ігри чергувалися з провальними. Не було стабільності. Ми багато забивали, але й дуже багато пропускали. Арбітраж – це взагалі, окрема тема, адже в окремих матчах, на мій погляд, вони просто над нами знущалися. Але я не знімаю вини і з нас самих, ми могли виступити набагато краще. Сподіваюся наступний сезон стане для нас більш вдалим.

- Але вам вдалося стати другим бомбардиром в чемпіонаті з 17 м’ячами. Можна сказати, що особисто для вас сезон видався вдалим?

- Звичайно я радий, що зміг забити 17 м'ячів і до останнього туру тримав Сашу Бондаренка в напрузі. Він навіть уже пенальті почав бити (посміхається). Звичайно, я жартую. Він прекрасний нападник і заслужив звання кращого гравця, і бомбардира по праву. А за свої м’ячі я дякую своїм партнерам по команді, які мені допомагали їх забивати.

-Яка у Вас найбільша футбольна мрія?

-Хочеться, щоб в країні настав мир, тоді і в футболі все буде добре!

Коротка довідка:

Ігор Тимченко – вихованець полтавського футболу. Виступав у командах: «Електрон» Ромни, «Локомотив» Москва, «Сталь» Алчевськ, «Металург» Донецьк, «Закарпаття» Ужгород, «Ворскла», «Чорноморець», «Оболонь», «Кримтеплиця», «Полтава», «Титан» Армянськ, «Гірник» Кривий Ріг, «Десна», «Кремінь».

Народився: 16.01.1986 року у м. Полтава.

Перший тренер: Олексій Якович Вишневецький

Ігровий номер: 14

Амплуа: Нападник

Зріст: 1.96 м

Вага: 86 кг

Юрій Сєбов, спеціально для ПФЛ України

Фото: vorskla.com.ua, fcgornyak.dp.ua, fckremen.com, chernomorets.odessa.ua